Ципін Г. М. Наслідування в мистецтві: хибний шлях чи метод?

ЦИПІН Г. М. НАСЛІДУВАННЯ В МИСТЕЦТВІ: ХИБНИЙ ШЛЯХ ЧИ МЕТОД? // Музыкальная жизнь

Мені часто доводилось бути свідком гарячих дискусій на тему наслідування в мистецтві. Багато хто категорично проти, бо вважає, що тим самим буде знівельована, приглушена індивідуальність митця. Але мені здається, що якщо в людини наявна істинна індивідуальність - то вона є, а немає - так немає. І методи роботи, засоби її тут ні до чого... 
О. СЕРГЄЄВ, аспирант, Київ

На мою думку, той не художник, хто не прагне до творчої оригінальності, не думає про неї, не прагне чимось відрізнятися від інших...
В. СМОЛЬНІКОВА, Керч

Листи, отримані редакцією журналу «Музичне життя», коментує професор Г. М. ЦИПІН.

Чи означає це категоричне «ні» наслідуванню? Завжди, за будь-яких обставин? А, власне, чому? Адже з давніх-давен люди чогось вчилися, наслідуючи щось. Дитина бере приклад зі старших, ті, хто менш вправний у різних видах діяльності, від тих, хто більш вправний...

І, однак, ви маєте рацію, шановний О. Сергєєв! - багато хто побоюється наслідування. Особливо серед людей мистецько-творчих професій. Бояться завдати шкоди власній індивідуальності. Живописець Клод Лантьє в романі Золя «Творчість» вважає, що «вже краще відрубати собі руку», ніж наслідувати, копіювати, бо це «атрофує безпосереднє сприйняття, назавжди позбавляє здатності бачити живе життя». Можна було б не турбувати пам'ять літературного героя, якби його судження не відображали погляди багатьох із тих, хто займався мистецтвом за часів Золя чи займається ним сьогодні...

Подібним чином міркують, наприклад, деякі з молодих піаністів, скрипалів, віолончелістів і т. д., і принципово відмовляються від прослуховування грамзаписів музичних творів, які зараз розучуються ними самими. Відомий колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії Габріель Гарсіа Маркес каже: «Я ніколи не намагаюся бути на когось схожим. Я прагну уникнути впливу саме тих письменників, які мені особливо подобаються».

Що ж, можливо, Маркес і правий. У кожного може бути своя правда у творчій роботі. І все ж... Якийсь мудрець сказав одного разу, що, побоюючись наслідування у творчості, стаєш схожим на людину, яка б боялася з'їсти яловичину чи курятину — з побоювання стати куркою чи коровою...

Суть у тому, згоден з вами повністю, що якщо художник обдарований від природи досить сильним творчим «Я», останнє не так просто заглушити і нейтралізувати, навіть при наполегливому копіюванні чужих робіт, при сумлінному наслідуванні їх. Якщо ж, однак, побоювання виявляються не зайвими й індивідуальність людини, входячи в дотик з іншими індивідуальностями, блякне, згасає, несе серйозну шкоду, — отже, на багато тут розраховувати і не доводилося. І копія як метод роботи ні до чого. Можливо, на якомусь етапі творчої еволюції буде навіть корисно пройти випробування наслідуванням — оцінити, виміряти, зважити власні можливості. Чи не тому Моріс Равель, розумний і тонкий майстер, радив композиторській молоді брати класичні «моделі» та копіювати їх: якщо вам нічого сказати, пояснював він, краще заняття все одно не придумати. Якщо ж є що сказати, ваша індивідуальність так чи інакше виявиться у несвідомій неточності. Несвідома неточність — у цьому вся хитрість, вся справа...

До речі, метод навчальної копії, наслідування аж ніяк не є прерогативою молодості, як іноді вважають. У деяких художників «контакти» з їхніми уславленими колегами, з визначними зразками мистецтва - як сучасного, так і минулих епох - не припиняються протягом усього життя. І це дає дуже непогані результати. Тут, щоправда, слово «наслідування» слід замінити іншим, більш точним: спілкування. Важливості такого спілкування в деяких випадках не переоцінити: воно будить думку, надихає і творчо наелектризує її, відкриває нові напрямки для пошуку. І, звичайно, вчить техніці, майстерності. "Один алмаз шліфує інший", - говорив Г. Гейне, маючи на увазі творчі зіткнення великих майстрів. Не випадково багато хто з них користувався цими «дотиками», творчими «дотиками» як спеціальним робочим прийомом. Дуже ефективним, наприклад, у тих випадках, коли потрібно було якось роз'ятрити і активізувати власну думку, підштовхнути роботу, що застопорилася чомусь. «Іноді мені буває просто ліньки писати, — розповідав в одному з листів І. А. Гончаров, - тоді я беру - як ви думаєте, що? - книжку Івана Сергійовича (Тургенева - Г. Ц.) вона так розігріває мене, що лінь і всяка інша погань випаровується в мені і народжується бажання писати». Про те ж каже і В. Каверін: «Коли робота не йде, мимоволі знімаються з полиці книги тих, кому вона вдалася. Обмірковуєш, порівнюєш, зіставляєш».

Відомо, Е. Делакруа вважав за краще починати свій робочий день із копіювання старих майстрів; так само нерідко чинили Г. Курбе, О. Роден, Е. Дега, деякі інші живописці та скульптори. Видатний радянський художник А. Дейнека розповідав: «...Я звик, особливо коли пишу картину чи працюю над ескізами, оточувати себе улюбленими речами - репродукціями великих майстрів. Напевно, в душі я вірю, що й у мене народиться щось хороше». Додамо: те, що дає художнику гарна репродукція, музикантові-виконавцю дарує гарна грамплатівка; не випадково у деяких відомих концертантів настільки поширені сьогодні домашні фонотеки.

Чи про наслідування зараз розмова? Зрозуміло, що ні. Наслідування це лише наслідування, не більше. Навпаки, творче спілкування, дотик, «зараження» щось зовсім інше. Гюго стверджував, що великим людям можна уподібнитися одним-єдиним способом: ставши іншим, ніж були вони... Ставши «іншим»... Отже, чимось несхожим на своїх колег, побратимів з мистецтва. Іншими словами – оригінальним.

В молодості, в пору навчання (та й пізніше теж) часто шукають оригінальності — неспокійно, наполегливо, жадібно. Бояться наслідувати, прагнуть не бути схожим на будь-кого, гранично загострити власне «Я». Багато хто вважає навіть, що в музичному мистецтві XX століття жага оригінальності в цілому проявляється сильніше, дається взнаки наполегливіше і різкіше, ніж будь-коли раніше. Водночас важко погодитися з читачкою «Музичного життя» В. Смольниковою, яка у своєму листі запевняє: той, мовляв, не артист, хто не шукає творчої оригінальності, не дбає про неї... Здається, шановна В. Смольникова, нав'язливий самоцільний пошук оригінальності - заняття практично безперспективне, безплідне. З нею, зрештою, як із талантом: якщо є — так є, немає — отже, немає.

Буває, починаючи самостійну творчу практику — композиторську чи музично-виконавчу, — сподіваються досягти заповітної оригінальності за допомогою нового незвичайного виразного прийому, своєрідного технічного трюку. Словом, відштовхуючись від зовнішнього, від форми. Такою є звичайна логіка дебютанта (якби тільки дебютанта...). Приклади тому часті у музиці; так само і в живописі, в кінематографі, в театрі, в поезії... Р. Щедрін якось сказав: «Наскільки я можу судити, зараз у світі дуже часто превалює прагнення не музикувати, а здивувати. ...Здивувати заголовком, передмовою, смішною програмою, чим завгодно, аби здивувати...»

На жаль, від технічного прийому, хоч би який новий, цікавий і дивовижний він не був, до шуканої оригінальності ще ніхто не приходив. І не прийде. Бо бути оригінальним у творчості - як і в житті - значить бути самим собою. Ні більше, ні менше. Зазвичай розуміння цієї нехитрої загалом обставини приходить з віком. Розуміння того, що, стаючи самим собою, виразніше виявляючи своє справжнє, а не вигадане «Я», стаєш менш схожим на інших. Звідси, до речі, і афоризм Гюго: так, на великих художників можна бути схожим — якщо ти інший...

Іноді оригінальність творчої натури, властива їй від природи, проявляється рано, чи не з перших кроків. Можна згадати, наприклад, Прокоф'єва (його Перший фортепіанний концерт, «Народження»), Шостаковича (Перша симфонія, Три фантастичні танці для фортепіано), Маяковського («Хмара у штанах», «Флейта-хребет») тощо. Іноді ж — поступово, тихо, малопомітно для оточуючих. У будь-якому випадку, привертати до себе увагу вона починає, коли людина стає з більшою чи меншою визначеністю тим, ким судилося їй стати.

Що ж до оригінальності самих засобів художнього вираження, технічних прийомів, новацій у галузі форми, то... «Не шукайте спеціально нової мови, — радив композиторській молоді Дж. Енеску, — шукайте власну мову, тобто власні засоби вираження того, що є у вас. Оригінальність приходить до тих, хто її не шукає».

Парадоксально, але бути собою далеко не просто. Людина майже завжди не зовсім така, якою вона могла б і хотіла б бути — і в різноманітних життєвих ситуаціях, і в творчій праці. Постійно щось заважає: чи то зовнішні обставини, чи то внутрішні причини. Заважають різні впливи, що нескінченним потоком йдуть з боку і виявляються то корисними, потрібними, то, навпаки, негативними та дезорієнтуючими. Заважає все те, що сковує людину, внутрішньо закріпочує, надмірно підкоряє, спотворює її природу.

Як стати «самим собою» у творчості — єдиної та універсальної поради, зрозуміло, не дати. Таке не під силу ні педагогу, ні психологу, ні філософу, ні художнику з багаторічним та багатим досвідом роботи. Одне слід пам'ятати. Важливо вміти прислухатися до себе, уважно вдивлятися у себе, тонко відчувати своє потаємне «Я». Відчувати якісь імпульси, - невиразні, далекі, неясні, - що йдуть із глибин власного душевного світу. Бути націленим, зорієнтованим на це за будь-яких обставин: у метушні буднів, у спілкуванні з оточуючими. І, звичайно ж, віч-на-віч із самим собою, в процесі роботи: це основне і головне. Той, хто опанував певною мірою це мистецтво, той, можна сказати, дозрів для творчості. Більше того, є непогані шанси, що він виявиться цілком оригінальним...